І як ми можемо і їх зробити трішки щасливішими.
Майже вісім років тому, в перший тиждень березня, Ц. запропонувала мені піти разом з нею роздавати їжу бездомним. Вона побачила в Могилянці оголошення, пішла – і їй сподобалось. Мені хотілося йти так, що не хотілося зовсім. Взагалі мене не цікавили ніякі бездомні. Я уявляла собі життя на вулиці як щось хіпове і романтичне, навіть мріяла кілька днів “побомжувати” у незнайомому місті. Але це не мало нічого спільного з розмовами зі справжніми бездомними: у мене молодість, перший курс, Київ, гуртожиток, які бездомні, камон?!
“Якщо я відмовлюся, Ц. подумає, що я погана. У кого я буду списувати?”. Так я опинилася на роздачі бутербродів біля Флорівського монастиря на Подолі.
Був перший тиждень березня, і було дуже холодно. Йшов сніг. Бездомні чомусь були ввічливими і багато дякували. Чомусь з ними було цікаво говорити. І хотілося ще. І було нестерпно думати, що ми йдемо в тепло, а вони залишаються.
За цих вісім років я підсіла на спілкування з ними. Я більше без них не можу. Найцінніші моменти мого життя прямо чи опосередковано пов’язані з ними.
Бездомні дуже різні, і часто – далеко не ідеальні. Серед моїх бездомних є ті, що все життя провели у в’язницях. Дехто навіть сидів за вбивство. Деякі кинули свої сім’ї. Є алкоголіки. І наркомани. Є агресивні, грубі, нахабні. Різні. Є й зовсім інші: дуже інтелігентні, культурні, ніжні. Щоб викликати у людей співчуття, ми говоримо лише про других. Людям важко зрозуміти, навіщо допомагати першим. Але за всі ці роки ми навчилися їх любити і от що зрозуміли: всередині кожного з них (і нас) живе маленька й слабка дитина, яка хоче, щоб світ її обійняв.
Для мене це – духовний шлях: намащувати багети майонезом, слухати історії, викликати швидку, їздити в лікарні, шукати для них черевики, шампуні, перев’язувати рани, водити їх в ресторани й купувати їм київські торти в день народження. Пам’ятаю, ми колись на секонді вибирали для наших бездомних труси найбільших розмірів – чим не духовна пригода?
Була історія. Я познайомилася з кількома бездомними, один з них, Діма, молодий і вільний, був на милицях. Інші допомагали йому – як це завжди у них буває, з ніжністю і теплом. Я склала останній іспит, все навколо цвіло, хотілось вина і подільських двориків. І тоді я їх помітила – трьох моїх бездомних біля першого корпусу Могилянки. І вдала, що не бачу й не знаю. Безліч виправдань в голові: нічого не хочеться пояснювати одногрупникам, інші плани, а раптом вони щось попросять, а що вони взагалі тут роблять. Через кілька днів Діма загинув. «Він просто опинився не в той час не в тому місці», – єдине пояснення, яке мені вдалося витягнути з його друзів. Пробач мені там, добре? Бутерброди, які ми тепер готуємо просто в Академії, – вони для тебе.
Усі мої перші бездомні уже померли. Маша, Слава, Людмила Петрівна, Влад – це найближчі. Пам’ятаю їхні історії, їхній голос, усмішки. Вони змінили мене і моє життя.
Ночувати на вулиці наприкінці серпня – найменше, що я можу для них зробити. Розказувати про них, берегти фотографії. Часом я думаю, що помирати не страшно, – бо там, на посту святого Петра, вони замовили за нас словечко.
А ще ж залишилися інші. Чи не кожен тиждень – це нова людина, що з прірви бідності і самотності заходить у моє життя.
Ночувати на вулиці, на лавочці в спальнику – найменше, що я можу для них зробити. Намащувати майонезом багети, викликати швидкі і перев’язувати рани. І тоді я думаю, що жити не страшно: всі ці перев’язані рани роблять життя несподіваним, часом складнішим, ризикованим, але в першу чергу – прекрасним.
Текст: Оля Макар
Джерело: Peace Blog
